Восени 2016 р. учасники Програми «Інтеграція через діалог» з Сєвєродонецької ЗОШ № 12 побували на навчанні у Школі християнської дипломатії, яка мала місце у с. Зарваниця Тернопільської області. За словами Кравченко Галини Анатоліївни, координатора Локального Центру громадянської освіти у м. Сєвєродонецьку, час навчання та чудового спілкування давно закінчився, а добрі, ніжні спогади живуть у серцях гостей по сьогоднішній день. Про це свідчать наступні міркування нашої колеги:

Сьогодні, перебираючи матеріали, записи, розглядаючи фото, я натрапила на листочок з безсмертними, на мій погляд, рядками. У свій час, почувши ці слова, я плакала. Авторка цього вірша, учениця 10 класу, презентувала свій твір перед учасниками Школи християнської дипломатії. Отож, знайомтесь: дівчинка з доброю, чистою душею, для якої немає чужого болю, яка сприймає трагедію своїх однолітків на Сході України як свою власну, – Ірина Руда, учениця комунального закладу Тернопільської обласної ради, колегіуму-інтернату «Знамення» з поглибленим вивченням предметів духовно-просвітницького спрямування.

Дякуємо тобі, Іринко, за радісні миті спілкування, за твою щирість, чуйність і людяність!

З найкращими побажаннями, друзі з м. Сєвєродонецька.

Сон переселенця

Весна прийшла, все розквітає, пісні лунають,

Птахи додому повертають, щебече весело вже дітвора.

І чую я, що до обіднього стола вже кличе ненечка стара.

На столі лежить пиріг, що так його любила –

Бо саме матінка його зробила.

Кімната в пахощах весняних й ніщо біди не віщувало.

І тут бабах, бабах, – стіна валиться.

Десь долунають крики, плач, все навкруги – руїни.

А я стою, не чуючи нічого, я ніби вмерла на ту мить.

Я стою, снаряди все летять, та я стою, не розуміючи нічого.

І тут я бачу маму…

Маму, що лежить, прибита каменем, що її ж руки туди його поклали.

Лежить вона, а біля неї кров, та тіло нерухоме.

Я ніби з сну збудилась, підбігаю, і розумію все…

Не маю, більше вже не маю, не маю тої, що життя дала,

Не маю я, не маю я, не маю…

Я вибігаю з дому і біжу, кудись біжу,

Біжу куди й сама не знаю…

Та відкриваю очі я і бачу світло, крізь яке:

Стіл, а на столі пиріг, що так його любила…

Десь пісня ген лунає, птахи додому повертають,

Щебече весело вже дітвора.

Та розумію я – не вдома я, не вдома я…